23 березня гурт «Olovo» дає концерт у Чернівцях на честь 20-тирічного ювілею

Гурт «Olovo» можна назвати справжніми старожилами чернівецької андеграундної музики. Гурт створено з ініціативи незмінного соліста та гітариста Сергія Колісника у 1998 році. Тепер в гурті грають ще троє учасників – Мирослав Бігун (бас-гітара), Володимир Фомченко (гітара), Олександр Скрима (барабани). Гурт продовжує експериментувати з різними напрямками – post-rock, shoegaze, post-punk, folk-rock, blues, а на концерті представить нові пісні.

Вас називають піонерами чернівецької інді-сцени. Чи повпливав якось на вас цей статус?

Мирослав Бігун: Та не дуже, ми ніяких привілеїв не маємо.

Сергій Колісник: Ми не планували отримувати цей статус. Зазвичай як воно все робиться, якісь хлопці збираються, заграли собі 2-3 пісні і намагаються десь придумати, де б це показатися, якийсь концерт, фестиваль. Звідси з’являються «лабухи», які готові аби-що лабати, тільки би кудись вилізти і показати себе.

А ми абсолютно не звертаємо уваги на всі ці злоби дня, а творимо не зважаючи ні на що. В цьому і весь прикол. 

Як ви вважаєте, чи є ваша музика зараз затребуваною?

Сергій Колісник: Так, ось цей, якщо поверхнево сказати, інді-рок, цей бруднуватий саунд, що дзижчить, стає все більш популярним. І це вже стає таким трендом, що здається, від цього треба трошки відходити, бо вже хоч-не-хоч, але ми стаємо такі модненькі хлопчики, хоча ми вже давно не хлопчики, а дядечки. Звісно, що серед слухачів є і наші ровесники, але і молодші весь час з’являються. 

Чим займаєтесь у вільний від музики час?

Мирослав Бігун: Взагалі займаємось такими неприбутковими справами. Ось Сергій – художник.

Сергій Колісник: Так і ти – теж художник. В Джоніка виставка нещодавно була в Галереї на Штейнбарга. Ось Саша – теж художник, і столяр, і паркетник, і червонодеревець, і реставратор.

Олександр Скрима: Зараз звісно натхнення не вистачає, але коли є наснага, то малюю, коли весна – пахаю, а коли зима – зимую. Був такий час, коли я виконував реставрацію у Мармуровій залі Резиденції до 130-ї річниці заснування університету.

Володимир Фомченко: А я різними шабашками підробляю, працюю, коли є робота.

У вас були спроби якось монетизувати свою творчість, щоби зробити її прибутковою?

Сергій Колісник: Це важко. Але якщо ставити перед собою ціль заробляння грошей, то навіщо тоді взагалі грати? Можна просто кавери грати від шансону до Pink Floyd, і все буде чудово, буде багато грошей. А щоб мінімально заробляти на музиці, то треба багато вкладати в розкрутку, але не в розкрутку того, що розкручується, а саме нав’язувати публіці, прививати хороший смак і так далі. Взагалі це має бути серйозна державна програма, має бути відділ у міністерстві культури, який би цим займався.

Олександр Скрима: Бо є формат, а є неформат. У нас формат є свій, але це така музична ніша, де зовсім інакша естетика.

Сергій Колісник: В Радянському союзі була така система десь у 70-х роках, якась можливо КГБ-істська програма, що в кожній школі був свій колектив, ВІА. Ну вони співали пару пісень на прославлення Леніна, але між цим ще грали свої пісні. «Машина времени» з цього вийшла. От щось подібне в Америці відбувалось, тільки без партії і Леніна. А в Україні це все якось кинули напризволяще, держава ніяк не сприяє розвитку незалежної музики. Хоча є такі митці, які тільки раді цьому, це мабуть теж від совка іде, вони відфутболили від себе цю державу, щоби вона не втручалась у мистецтво. А тепер і сама держава покинула все це діло, і все – повний аут. 

Як вам вдалося займатися творчістю такий довгий період часу, не покинувши це?

Олександр Скрима: Важко сказати. У 90-х роках ще був якийсь ентузіазм щось робити. А зараз нас об’єднує наше давнє знайомство.

Сергій Колісник: Підтримка один одного. Те, що ми – одна тусовка, своєрідна сімейка.

Що змінилося в музичному кліматі Чернівців з того часу, коли ви почали займатися музикою?

Сергій Колісник: На мій погляд, починаючи з 80-х і по сьогодні великою мірою нічого не змінилося. Менше стало цих металюг прибабаханих, цей дез. Треш. Вони є, звісно, але вже менше. Побільше стало банкротів. Це на початку 90-х був такий сплеск – багато гуртів створилося, всі думали, що зараз тут почнеться суцільний шоу-бізнес.

Олександр Скрима: Чернівці – унікальне місце. А важка музика зовсім не підходить для такого містечка, має бути зовсім інакша естетика. Тяжка музика підходить більше для великих індустріальних міст, де всі ці кар’єри, заводи, урбанізація.

Мирослав Бігун: А от зараз по звучанню переважає інді-панк.

Сергій Колісник: От це трохи лякає, бо ніби по звучанню все нормально, а це вже зовсім не інді, бо в першу чергу стоїть заробляння грошей, а не сама музика. У нас є певна незалежність. Але є дві сторони значення цієї незалежності. З одного боку незалежність від стилю, а з іншого – незалежність від звукозаписувальних компаній. Це раніше ще закордоном гурти грали так звану independence music, щоби бути незалежними від звукозаписувальних компаній. Бо ці компанії вже нав’язували щось своє і ти ставав музикантом, який повинен підписати контракт і підкорятися компанії. 

А чи легше тепер виступати десь та організувати концерти, порівняно з 80-90-тими?

Сергій Колісник: Стало більше концертних майданчиків. Зараз вони є, хоч і не можуть вмістити велику кількість людей, але хоч якісь. Бо колись взагалі нічого не було.

Олександр Скрима: Стало більше технічних можливостей. Раніше взагалі інструментів майже не було, п’ять гуртів могли на одній гітарі грати, і ті самі п’ять гуртів з одним барабанщиком. Але тоді був ентузіазм, було цікаво.

Де ви ще давали концерти, окрім Чернівців?

Мирослав Бігун: Київ, Тернопіль, Львів, різні фестивалі в горах. Найбільша аудиторія була в Космачі на фестивалі, було кілька тисяч людей. 

Ви були закордоном, а чи була ідея мігрувати всією групою кудись в Європу, де такий напрямок музики більш популярний?

Сергій Колісник: Така можливість завжди є. Я там деякий час жив, знайомився з людьми. Коли вперше потрапив у Бельгію, то перше, що я там купив – це платівки My Bloody Valentine та Swans . Я принципово не збираюсь переїжджати закордон, оскільки хочу співати українською мовою. А там тільки українською співати ти не будеш, треба англійською.

Я це не дуже сприймаю, це зараз така тенденція пішла, що зараз всі англійською співають, а це все одно, що «па русскі разгаварівать». 

Треба забути, що є кордони, для нас земна куля – це все Україна. Ми кладемо плаху на це діло. І пустелі, і Північний полюс, і Антарктика – це все тут, в Північній Буковині. 

У чому ви самі бачите свою особливість?

Мирослав Бігун: Ми граємо живу музику, завжди наживо.

Сергій Колісник: Є момент імпровізації постійно, в кожнім слові, в кожнім звуці. Бувають такі моменти, коли ми самі не знаємо, що через секунду прозвучить. Це такий, можна сказати, джаз, бо так прийнято вважати, що джазова музика побудована на імпровізації, а ми ті ще джазисти, йо-майо. 

Спілкувалась Оксана Чміль

Фото Василя Салиги