«Суть геніальної оповіді у тому, що вона може зацікавити будь-кого, незалежно від манери її подачі. Як би байдуже я її не читав, внутрішня драма і виклад подій все одно заволодіють вашою свідомістю».
На жаль, режисер Денні Стронг так і не зрозумів призначення цієї фрази, яку він сам обрав лейтмотивом для своєї стрічки. В основу сценарію був покладений біографічний роман Кеннета Славенськи «Дж. Д. Селінджер. Ідучи крізь жито».
Двадцятирічний амбіційний молодик Джером Селінджер усіма силами противиться своєму призначенню стати «Королем бекону». Він веде розгульний спосіб життя, регулярно вилітає з чергового навчального закладу і зовсім не знає, куди подітись у цьому навіженому світі блазнів і лицемірів.
Однак він точно впевнений у тому, що йому судилося стати письменником. Бекон все таки допомагає Джеррі втілити його мрію, тож невдовзі головний герой потрапляє до Колумбійського університету на лекції з письменництва Уіта Бернета (Кевін Спейсі), який поступово оздоблює його талант.
Джерома. Д. Селінджера зіграв Ніколас Голт. Він демонструє доволі сприйнятливу акторську гру як для ролі Холдена Колфілда. Але аж ніяк не розважливого і мудрого Селінджера, яким він став унаслідок медитацій і самопізнання. Чимало питань виникає до кастингу. І візуально він не дуже схожий на Селінджера, хоч і спеціально носив лінзи карого кольору.
Персонаж Уіта Бернета – це, можливо, остання наша можливість побачити Кевіна Спейсі у кіно. І, на жаль, між харизматичним наставником і його найкращим учнем не виникає жодного ментального зв’язку. Старання акторів ніяк не можуть вплинути на черстві діалоги.
Репліки місцями розписані прикольно. У першому акті міститься найбільше відсилок до однойменної книги Селінджера. Поміщені вони доречно, у контексті сценарію виглядають органічно. Але після 20 хвилини все змінюється, діалоги починають більше нагадувати вікі-цитатник.
З гумором обставини дещо кращі. Стрічку умовно можна розділити на події «до» і «після» війни. Очевидно, що друга частина пронизана драмою і смутком. А от у першій рівень класних підколів справді пристойний. Зазвичай, саме завдяки Кевіну Спейсі.
Мирні настрої перериває разюча звістка про напад на Перл Харбор. Джером іде добровольцем на віну. Саме у цей час він щомиті знаходиться на волосині від смерті. Тож лише завдяки Холдену Колфілду Селінджер не тільки зміг вижити, але й остаточно не зійшов з глузду. А як це показано у фільмі? Просто декілька хвилин хронометражу займає війна (так, всі її жахи показані comme il faut, але все бездушно, що не викликає взагалі ніяких почуттів). Далі психлікарня, і так по колу. Справді нудно і сіро.
З одного боку можна сказати, що режисер не прагнув розкрити особистість письменника, а мав на меті розповісти, що трапляється з людиною, коли її повністю поглинає письменництво. І йому це вдалось. Ця ідея сама захлеснула Денні Стронга, а решту аспектів життя Селінджера він банально залишив поза увагою. Тож сам факт письменницького фанатизму можна зрозуміти, але розкриття Джерома як особистості не відбувається взагалі. А глядачі йшли саме заради цього – унікальної можливості побачити повноцінну історію кумира, а не його схибленості. Через це інтерес до перегляду поволі згасає.
Усі соціальні загони письменника (типу всі лицеміри, у Голлівуді одні свині, куди летять качки) вивалюються прямісінько на глядача, a la «по дві штуки на один кадр». Навіть флагманська тема соціопатії творця показана посередньо. Тому складно визначитись, яку мету перед собою ставив режисер.
Варто ще розповісти про так звані «трабли перекладу». У нас сама книжка отримала назву «Над прірвою у житі» (оригінал – «The catcher in the rye», що більш пасує суті змісту). А назву фільму відповідно адаптували «За прірвою у житі», на що багато прихильників письменника зреагували як на анти-креативний каламбур (в оригіналі стрічка ж отримала назву «The rebel in the rye», що теж є влучною відсилкою до книги). Хоча наш переклад теж доволі символічний, тому не слід одразу його хейтити.
«За прірвою у житі» не вистачає ледь відчутного нальоту голлівудського лоску і потужної драми, які б стали ідеальним симбіозом та забезпечили стрічці тріумф. Водночас до цього списку додається недбалий виклад матеріалу, жахливе розкриття персонажів, блякла атмосфера навколишнього світу (а це і довоєнний, і післявоєнний періоди, хоча якщо порівняти, то вони виглядають одноманітно і картонно).
Крім того, важливим фактором для сприйняття творчості Селінджера є його унікальний авторський стиль. Кожному твору властива унікальна кольорова гамма, яка невимушено виникає у підсвідомості читача. І всю цю палітру необхідно клопітливо і майстерно перенести на екран. Проте у Денні Стронга замість веселки вийшла якась мазанина.
Замість оригінальної історії життя ми отримали перемінний набір кадрів, де протагоніст то невпинно друкує, то слухає Уіта Бернета, то знову друкує, то вкотре бігає за богемною кралею, то ловить нормандські флешбеки.
Шкода, що Джером Д. Селінджер свого часу не заборонив зйомки біографічного фільму про себе паралельно із табу на екранізацію своєї книги «Над прірвою у житі».
Чи варто йти на стрічку? Тільки на свій страх і ризик. Ну і ще заради Кевіна Спейсі. На щастя, його не встигли вирізати. Фільм показали спочатку на кінофестивалі «Санденс», а потім в обмеженому прокаті у США ще до скандалу. А Кевін як завжди – просто чарівний.
Дивився Дмитро Сидоренко