І коли ми вийшли з палатки, то потрапили в холодний, голодний та сірий світ. Біполярний світ. Світ добра та зла. Наше існування поділилось на «до» та «після». Незрозумілість та відстороненість. Наш вибоїстий шлях став нічим. Фіксією. Куди далі? У ніч? У забуття? У невідоме? Навіть повітря вологе та недоброзичливе. Воно закрадається у легені, аби врятуватися там від ворожого навколишнього. Наші організми немов кур’єри, переміщують кисень з точки А до точки Б. У наших реаліях надто прямовисно. А коли ми вийшли з палатки, то що сподівалися побачити у черговий холодний суботній вечір? Дякую, що хоч Сонце не впало на Землю.
Я засмучено (чи замучено?) додивляюся «Ліверпуль» – «Лестер», аж тут телефонує Василь: «Ну що, ти готовий? Я сідаю у центрі на “п’ятірку”, там зустрічаємося». Увечері ми домовилися зустрітися на Ентузіастів, на кінцевій маршрутки, адже там рятувальники повинні були розгорнути мобільний пункт обігріву. Одягаюся тепло. Вулиця безжальна. Я повинен воювати за кросівки взимку, цебто за сухі та прибрані тротуари. Впевнений, що місто ніколи не буде готове до зими. Власне наше місто. Принаймні це гостро відчувають пішоходи. Мої ноги або загрузають у брудно-мокрому снігові або «серфять» тротуарами та іншими важкопрохідними місцями Чернівців. Боюся дістати телефон, бо моментально вимкнеться. Слід слухати в навушниках те, що грає у перемішку. Слід дивитися під ноги, бо щосекунди ти можеш впасти, у гіршому випадку, а в кращому – розбити голову. У кращому для демонів ожеледиці, звісно. Сумівна перспектива. ЖКГ, який розправив піскові крила, допоміг нам, невіруючим та тим хто сумнівається, нам невдячним та заздрісним, місити своїм взуттям бруд, пісок, лід та залишки снігу. Боже, департамент храни!
Думки мимовільно, наче на автопілоті, довели мене на Комарова. Телефонує Василь, мовляв, відбій, на кінцевій пусто, він навіть запитав у сусідніх магазинах та перехожих. Немає нічого. Невже повертатися додому? Згадуємо, що повинен бути ще один мобільний пункт обігріву на Гайдара. «Окей, давай біля заправки пересічемося, а там по Комарова до Собору Христа, через ринок і на вулицю Гайдара, буду через 2 хвилини», – пояснює Василь. Окей, до Собору через ринок і на Гайдара. А вулиця безжальна. А вулиця ворожа. Настільки холодно, що не хочеться вдихати це колюче повітря. Воно ріже піднебіння та тероризує зуби, зберігаючи за собою право дозволити тобі захворіти. Руки не відчувають простору. У кишенях проростає тепло та спокійне майбутнє. А ми йдемо. Йдемо, тому що повинні йти. Немає нікого, крім нас. Це наше завдання. Не більше й не менше. Розмовляємо про фотоапарати, про життя і роботу, що, врешті-решт, одне й те саме, направляючи свій погляд то у небо, аби вберегтися від десантування бурульок, то під ноги, де виникають кратори, наче ми на Місяці, то перед собою, аби випадково не збити когось або самим не збитися зі шляху.
І ось вона стоїть із нейлону та брезенту. Стоїть, наче оазис, наче дотягнутися до мрії, стоїть та оберігає спокій місцевих жителів цього району, стоїть на захисті дерев та повітря у парку «Жовтневий», оберігає тепло наших легень та забезпечує наше світле сьогодення.
– Вони тут постійно її ставлять, уже традиційне місце, – пояснює Василь. – Коли вони вперше сказали, що розгортають пункти, десь десятого числа, то я йшов дивитися чи вони дійсно є… Не було, замерз як собака. Ось, стоїть. – Сава звертає мою увагу на палатку, що розташована на початку Гайдара, підпирає будинку з одного боку, та стоїть над парком, наче світило – з іншого.
– Крутяк, і як вона не падає від такого вітру?
Підходимо до пункту обігріву. Сіре небо затягує погляд та очі. Сніг цурається приймати у свої обійми, він навіть не хрустить під нашими ступами. Тільки зрадно ховає лід та майора. Виглянуло втомлене зимове сонце. Таке помаранчеве і дике, таке колюче та різке. Із парку виходять молоді сім’ї. Василь дістає фотоапарат. Я заходжу грітися. Вхід до тенту закритий міцною темною тканиною, що виконує роль дверей. Аби вітер не заповзав усередину, тканина чіпляється з двох сторін на ґудзики. Поки я відчиняв із вулиці, то побачив руки зсередини, які дозволили нам увійти.
Двошаровий намет. Зверху водонепроникний цупкий брезент, який захищає від снігу, дощу, граду та інших неприємних речей взимку. Потім, власне, міцний металевий каркас, який це все тримає (за допомогою форми та додаткових мотузок) та дозволяє намету вести війну проти поривів вітру. Нижній шар – нейлон, який додатково відштовхує воду, дозволяє дихати, не пропускає той-таки вітер та зберігає тепло. Загалом, універсальна розробка наших предків.
– Ми розгортаємо такі палатки у місті, коли починається температура від -10° і взагалі на вулиці може бути небезпечно. Хуртовина, сильний вітер, мороз, – пояснює один із рятувальників. – Хоча її також можна використовувати і влітку, вона – універсальна.
Ми знайомимося. Василь. Василь. Вадим. Василь. Рятувальники Василь та Василь видно спочатку трішки збентежилися, коли ми зайшли до них. Хто такі, що потрібно, а навіщо – воно й зрозуміло. Кілька хвилин один до одного пристрілюємося. Оглядаємося. Усередині безмежно тепло. Не вологе, а сухе та тепле (в міру!) повітря. Працюють дві буржуйки, дим виходить в умовний димохід у палатці.
– Наскільки вам вистачає повністю загруженої пічки?
– Півгодини десь, потрібно завжди підкидати, бо тлітиме, а тепла - ніякого. Потрібно за цим слідкувати.
– Але у вас тут добре, тепло. Яка температура приблизно?
– Більше двадцяти, точно. У будь-якому випадку, у нас ще обігрівач є, якщо не вистачає тепла. І взагалі, – каже один із Василів, – ми готові до будь-яких ситуацій. Ось, – киває у бік електрогенератора, – виносимо на вулицю, усе підключаємо: маємо світло і тепло. Тому холод нам не страшний, – і хоч через маски не видно, але зрозуміло – посміхаються.
Невимушено тріскають дрова. Вітер задуває палатку, але брезент стримує удар. Хоча біля вікна і продуває, загалом усередині комфортно, аби провести ніч у випадку надзвичайної життєвої ситуації. Запитаю, про людей, які заходять.
– Зранку заходив батько з сином, просто гуляли у парку, зайшли погрітися, привітні такі, малий подивився як це. Безхатьки буває приходять, іноді – чоловіки напідпитку. Тобто тут обмеження як такого взагалі немає: будь-хто, хто відчуває у цьому потребу. Ми напоїмо чаєм та нагодуємо «Мівіною». Алкоголь, звісно, заборонений. Так і живемо.
– А ті, що напідпитку, бувало влаштовують концерти?
– Та ні, чого їм влаштовувати, вони ж самі зацікавлені, аби тут сидіти і грітися. Ми всім раді і це наша робота – допомагати.
Василь пішов підкинути дрова. Другий Василь запропонував нам чаю. Наш Василь каже, що цю точку обігріву пам’ятає давно.
– Ну, у центрі міста пункти всі у лікарнях і поліклініках. Це місце біля парку – оптимальне, бо у цьому районі немає таких можливих будівель під точку обігріву. Тому тут, зазвичай, і ставимо. Хоча це розпорядження міської ради, вони дають нам дозвіл на те чи інше місце розгортання.
Розумію, що тільки початок вечора і погода стає дедалі гіршою. Але поки ми єдині гості цього тенту. Хотілося поговорити з кимось, крім рятувальників, які, до речі, роблять дуже класний чай. Запитати, як і що. Може, це врятувало комусь життя. Точно рятувало, думаю собі. Запитаю хлопців. Вони кажуть, мовляв, що чергують, тому не зовсім у курсі справ. Інтернет ловить, значить це вже рятує рятувальників, думаю собі.
– Ось дивіться, тут у вас вогонь, у палатці…
– У нас все є, – наче образилися хлопці, – ось вогнегасник, ось пісок. Уся техніка безпеки згідно норм.
Пауза. П’ємо чай. Жартуємо.
– А з якого ви ЗМІ?
– «Weche», але латиною і «We» як ми, – завжди так пояснюю, коли запитують.
Виходити не хочеться. Тут час летить непомітно. Він не летить, він згорає у пічці. Згорає, аби повернутися теплом. За півгодини, які там посиділи, я навіть не вірив, що на вулиці -15° чи скільки там «ввалило». Вітер носився, але його спроби застати нас зненацька летять під три чорти. А чай, справді, смачний, я такий навіть не пив. До хорошого життя швидко звикаєш, думаю собі. Сидиш собі тут, попиваєш чай, заїдаєш «Мівіною», ще би шахи або карти і взагалі – курорт. Проте потрібно йти, поки ще це можливо зробити.
І коли ми вийшли з палатки, то потрапили в холодний, голодний та сірий світ. Біполярний світ. Світ добра та зла. Наше існування поділилось на «до» та «після». Незрозумілість та відстороненість. Наш вибоїстий шлях став нічим. Фіксією. Куди далі? У ніч? У забуття? У невідоме? Навіть повітря вологе та не доброзичливе. Воно закрадається у легені, аби врятуватися там від ворожого навколишнього. Наші організми немов кур’єри, переміщують кисень з точки А до точки Б. У наших реаліях надто прямовисно. А коли ми вийшли з палатки, то що сподівалися побачити у черговий холодний суботній вечір? Дякую, що хоч Сонце не впало на Землю.
Вася побачив, як мама йде з сином у сторону парку з санчатами. Я зіпсував кадр. Субота. Вечір. Холодно...
Замерзав Вадим Герман
Фото Василя Салиги
