Українсько-канадський художник Тарас Полатайко знаний у світі провокаційними перформансами, картинами та фільмами, якими він випробовує соціальні норми, усталені правила та історію. Він народився в Чернівцях, але виїхав з України ще в 1983 році. Тарас навчався в Московії, а з 1989 року жив та працював у Канаді та США. Там він творив, викладав та презентував свої роботи на міжнародному рівні.
У 2014 році через події Революції Гідності Тарас повернувся в Україну. Він пояснює: хотів бути частиною змін. У Чернівцях художник розпочинає громадську діяльність, а також відкриває Центр сучасного мистецтва Бункер.
Тарас згадує, що, живучи в Канаді, все одно повертався думками у Чернівці.
"Місто, в якому ти виріс, такого ніде не знайдеш. Тут кожен камінь тобі про щось говорить"
Тарас Полатайко, художник
Художник поїхав з рідного міста, щоб втекти від "совковості". Але, повернувшись, побачив нове європейське, загорнуте в пострадянську обгортку.
Тарас любить Чернівці, їх історію і мультикультурну сутність. Та водночас вони дратують його міфами про "маленький Париж", фейковою толерантністю, небажанням прощатися з радянським минулим.
Тарасові Чернівці – неідеальні, суперечливі, красиві й розбиті. Для нього місто має багато білих плям, які іноді помічає тільки він.
Про місця зі стертою пам'яттю в Чернівцях художник розповів Weche.
Пам’ятник загиблим воїнам буковинського полку був збудований у 1901 році для буковинців, які служили в усіх війнах. Наприклад, Сидір Воробкевич, Юрій Федькович, брати Кобилянські. У 1949 році в Чернівці приїхав Хрущов. Після екскурсії генсек сказав, що місто дуже красиве, тільки тут забагато "фашистських орлів". 10-метровий пам’ятник з бронзовим орлом, який крилами захищає прапор полку, одразу знесли.
Сьогодні в центрі Чернівців на на уламках пам’ятника – хрест. Коли з дитинства живеш у місті, сприймаєш все як належне. Але читаючи історію і натрапляючи на такі "білі плями", помічаєш місця, які раніше минав.
Міська рада постійно обіцяє відновити меморіал буковинським воїнам. Проте навіть з часів Незалежності України все тут залишається в розваленому вигляді.
Пам’ятник загиблим воїнам буковинського полку. Джерело фото
Портретна галерея почесних громадян міста Чернівці у Ратуші. Тут є почесні міліціонери, секретарі обкомів компартії, доярки, і навіть Іво Бобул. А от Пауля Целана, Фредерика Кіслера, Рози Аусландер, Ольги Кобилянської, Вільгельма Райха – їх усіх немає. І це теж дуже багато говорить про сучасні Чернівці. Тут наш пантеон, який відображає місто.
З 1823 року століття на Центральній площі міста простояла П’єта. Це був перший скульптурний пам’ятник у Чернівцях. У 1923 році під час румунської окупації П’єту перенесли до Костелу Пречистого Серця Ісуса, де вона залишалася до 1950-их років, а потім кудись зникла.
Два роки тому одна з чернівецьких церков виявила ініціативу відновити перший пам’ятник, присвятивши його Небесній Сотні. Після цього у місті почався скандал. Відновлення скульптури не дозволили через те, що на Центральній площі вже є одна домінанта – пам’ятник Тарасу Шевченку. Церкві, яка вже мала кошти для П’єти, відмовили, на цьому місці залишився дерев’яний хрест.
П’єта. Фото з архіву Тараса Полатайка
Узвишшя Гьобеля – особливе та специфічне місце для Чернівців. На мапі 1911 року тут була обсаджена деревами алея, якою спускалися від нинішньої вулиці Богуна до залізничного вокзалу. Колись там був ресторан "Узвишшя Гьобеля" з лавочками та затишними альтанками серед яблуневого саду. Після зсуву 1964 року від алеї залишився тільки невеликий фрагмент. Сад існує до цього часу в занедбаному стані. Нижній вхід зберігся. Сам схил зі столітнім буковим лісом зараз законсервований жахливими прибудовами і недоступний.
Тарас Полатайко зареєстрував петицію з пропозицією відновити парк у самому центрі міста. Міська рада пообіцяла виділити кошти, проте ніхто досі цим не займається.
Ресторан "Узвишшя Гьобеля". Фото з архіву Тараса Полатайка
Ялина Петера Деманта. У цьому будинку в минулому столітті жив письменник Петер Демант. У 7 років він посадив тут ялину, яка збереглася ще до цього століття. Але десь 6 років тому дерево чомусь зрізав Зелентрест. Тут – ще одне місце зі стертою пам’яттю. Сюди б приходили туристи, але зараз від дерева залишився тільки пеньок.
Ялина, яку посадив Петер Демант. Фото з архіву Тараса Полатайка
Коли Тарас повернувся, у нього була ейфорія від міста. Чернівці робили його щасливим. Художник ходив вулицями, згадував дитинство, відчував, наскільки місто йому близьке.
Зараз Тарас живе в Чернівцях, які сам придумав. А потім періодично наштовхується на реальність. На хамство і рагульство, яких тут вистачає. Це вбиває романтизм Чернівців, який він створив у своїй голові.
"Чернівці мають дуже насичену історію. Якщо її знати, починаєш цінувати місто, захоплюватися ним. Бо, врешті-решт, Чернівці – це не каміння, а люди".Тарас Полатайко, художник
Спілкувалися Анна Дубець та Оксана Чорна
Фото Галини Волощук
