Трувери, трубадури, баскери, барди… Серед них є одинаки, а інколи на вулиці можна зустріти цілий оркестр. Хто вони, ці загадкові персони без комплексів: «халявщики» чи трудяги? Є лише один спосіб дізнатися – приміряти їхню шкуру. Ця акція має дати відповідь на кілька цікавих для мене питань, які я спробую розкрити у своєму репортажі.

Вулиця ім. Ольги Кобилянської. Середина дня. Поглядом шукаю вигідне місце для зупинки, тримаючи руку на лямках гітарного чохла. Моя гітара, яку я назвав Белатрисою, тривожно постукує мене по спині. Я вдивляюся в обличчя людей, які за мить стануть випадковими жертвами мого експерименту. Я намагаюся передбачити їхню реакцію.

Налаштовую гітару. Бабусі, що продають книги неподалік від мене, насторожено дивляться у мій бік і перешіптуються. Напруга всередині мене повільно набирає обертів. Перші несміливі удари пальців по струнах змусили мене почервоніти. Розуміючи, що останній міст спалено, я почав тихо співати. Перший куплет добігає кінця, а мої очі ловлять похмурий погляд чоловіка з пляшкою пива у руках. Це було останньою краплею. Хоча я був на середині першої пісні, відчував себе так, ніби не випускав гітару з рук впродовж декількох годин. Різко зупиняюся і тягну руку до чохла, намагаючись вигадати причину, чому в самий розпал експерименту я здаю задню. Але в цей момент периферійним зором бачу, як у мою сумку летить перша п’ятигривнева купюра.

На мене дивиться дівчина з широкою посмішкою. Підморгнувши мені, вона швиденько пройшла повз, а всередині мене знову зажевріло натхнення. Голосові зв’язки наповнилися енергією. Біль з подушечок пальців раптово зник. Акорди перестали плутатися. Пісня за піснею, мій голос ставав твердіший і гучніший. Нарешті перехожі почали звертати на мене увагу, обертатися і посміхатися. Трійко школярок навіть знімали мене на відео, а подружжя слухало мою гру впродовж декількох композицій і пожертвувало за мої старання двадцятку. Через годину співів я помітив, що щедрість слухачів залежить від репертуару. Україномовні та російськомовні пісні принесли мені дохід у 120 гривень, тоді як англомовні пісні не отримали й десяти копійок.

І все ж через півтори години я відчув неабияку втому. Моя гітара не має паса, а тому її доводилося тримати зігнувшись, що дуже незручно. У мене сильно боліли ноги (при цьому я час від часу грав навприсядки, аби трохи відпочити). Мій голос значно сів і я почав «з’їжджати» з нот, а пальці напухли і було боляче. Це позначилося і на заробітку. Що гірше мені було, то рідше у мою сумку потрапляли купюри. Через дві години я виснажився остаточно, але раптом до мене підійшов хлопець із проханням зіграти щось іще з репертуару його улюбленої співачки Монєточки. Я погодився і після цього дозволив собі трішки поговорити з незнайомцем. У нього був специфічний манікюр на правій руці. Я запитав його, чи він гітарист (професійні гітаристи мають довші нігті на правій руці і використовують їх як медіатор, що робить звук чистішим і гучнішим). Його звати Олексій Нікітін і він – колишній учень музичної школи. Сам часто виходив на вулицю і заробляв при цьому хороші гроші. Він розповів, що за день міг заробити до чотирьохсот гривень, і це всього за дві-три години.

Чому ти вперше вийшов грати на вулицю? 

- Почалося все дуже кумедно. Ми з другом просто хотіли «клеїти» дівчат. Але наш план «накрився». Коли нам стали кидати хороші гроші, я зрозумів, що міг би займатися тим, що мені подобається і при цьому отримувати заохочення. Музиканти на вулиці так само працюють, як і інші. Я вважаю, що ця праця також повинна добре оплачуватися. Але якщо виходити на вулицю лише для заробітку, то краще взагалі не виходити.  До речі, на вулиці ми з другом назбирали грошей на квитки на музичний фестиваль, на дорогу і проживання. І це лише за вісім днів.

- Що в роботі вуличного музиканта тобі подобається, а що ні?

- Бісять люди у нетверезому стані, які намагаються давати поради щодо репертуару чи стилю гри. Вони нічого не знають про музику! Є і пенсіонери, які висловлюють свої недоречні підказки.

- А що їм не подобалося: сама гра чи ви заважали комусь?

- Так, були випадки, коли заважали. Один чоловік просив нас переміститися, бо йому наша гра резонувала у двір, а в будинку спали маленькі дітки. Якщо діти, то ми, звісно, шукаємо іншу локацію.

Після нашої розмови з моїм новим знайомим ми ще пограли кілька пісень для власного задоволення, а не для заробітку. Оскільки він був управніший в цьому, я чемно поступився йому місцем соліста. Це не сподобалося одному чоловікові з пляшечкою міцного. Він не зміг пройти повз музикантів, які не мають у своєму репертуарі славетної «Мурки» і «Владімєрського централа». І тут я зрозумів, про що говорив мій співбесідник, коли розповідав про нетверезих порадників.

Ми вирішили не лізти бику на роги, тому мовчки вислухали його промову. Яке свавілля! Ми, бачте-но, не обізнані у творчості таких легенд музики як Міхаіл Круг, Стас Міхайлов та їм подібних. Ми ввічливо попросили його піти і нам не заважати. 

Навіть цей курйоз не зіпсував настрій ні мені, ні Олексієві. Втім я був занадто втомлений і фізично, і емоційно, аби продовжувати перфоманс. Я підрахував зім’яті купюри і побачив, що отримав за ці дві важкі години 123 гривні і стікер цукру, який мені кинула одна зі школярок. Ми розпрощалися і пішли у різні сторони вулиці: я – до гуртожитку, він – у кафе, в якому мав виступати. 

Я завжди знав, що грати на вулиці – важко, але я ніколи не думав, що це так виснажує. Ноги, руки, пальці – все нило і пекло, а голос сильно сів. До самого ранку я не міг говорити, а коли прокинувся, то в горлі сильно першіло. Загалом я «відходив» від двогодинного експерименту дві доби. І тепер із власного досвіду можу запевнити, що робота вуличним музикантом (а це справді робота) важка і виснажлива. І навіть сто з гаком гривень, які я заробив, не варті того, аби потім так страждати. Втім якщо ви витривалі фізично і впевнені у своєму таланті, тротуари вулиць і доріжки парків з ніжністю приймуть вас, а емоційний заряд вам гарантований!

Матеріал Ігоря Волощука

Фото Василя Салиги